Зіниці молодої України

Наталья, 440
Його очі горіли страхом і невідомістю перед майбутнім, брови стрілися у тривозі і наповзли на віки… Усього обличчя було не видно, його закривав шолом, але ці очі!… Очі молодого українця, якого поставили до першого ряду, давши до рук палицю і щит… це були очі молодої України. І вона не знала, що їй робити, не знала, що станеться у наступну хвилину, не знала і ніколи не думала, що в її народі брат вбиватиме брата.

На щастя цей мітинг у Дніпропетровську закінчився мирно. Та ці очі, здається, і досі не змінили тривожного погляду. Молодь, що має жити, продовжувати найпрекрасніший український рід, будувати свою, сильну державу і розвивати її — вмирає. Чому? Чому саме ці молоді хлопці, яким написано ще стільки всього зробити для своєї нації, своїх родин, жінок та дітей, мертвими падають на Майдані найпрекраснішого міста в світі, яке перетворилось на розруху всього лише за декілька місяців? Ми маємо берегти молодих людей нашої країни, адже це і є майбутнє. Те майбутнє, за яке ми боремося.

І ці беззахисні діти і молоді люди, кинуті по обидві сторони один проти одного і є наш народ, хоч би як ми не ображали їх лайливими словами. Майбутнє, яке ми підганяємо до самознищення замість того, аби скласти зброю, обійняти один одного за плечі і разом творити сильну націю, захищати її від ворогів. А не називати ворогами братів.

«Один із моїх синів стоїть разом із міліцією на обороні державної будівлі. Другий – прийшов із мітингувальниками. Чи стане краще нашій крайні, якщо сьогодні вони вб’ють один одного?!» — із плачем голосила жінка, прийшовши на демонстрацію в Дніпропетровську. Так само болить серце України. І якщо ти взяв до рук зброю – що цим прагнеш довести? Кого задумав вбити? Чим ти кращий за тих, кого так голосно осуджував учора?

І ще – один коментар стосовно Європи, до якої всі рвуться. «Люди не знають, чого вимагають. Європа та її закони. Шість років тому моя донька стикнулася із цим жахом. Вийшла заміж за француза і народила доньку. Він виявився педофілом. Доньці і досі не вдається забрати свою дитину з того жаху. Окрім того, її зобов’язали віддавати донькуї батькові на всі вихідні. Ми – ніхто для європейців і звати нас ніяк» — із болем та жалем розповідає свою історію Євгеній.

Хочу звернутися до колег-журналістів, які завідомо передавали чи передають неправдиву інформацію (особливо це стосується телеканалу Інтер, який багато хто з людей похилого віку дивиться майже цілодобово). На ваших плечах лежить велика провина і відповідальність за те, які настрої ви створюєте у суспільстві. Особливо у такій ситуації, яка склалася зараз на Україні. Ми, журналісти, маємо докладати усіх зусиль, аби не допустити кровопролиття, наростання сепаратистських настроїв і антипатріотизму. І головне – маємо показувати і повідомляти людям правду і лише правду.
Політичні вподобання і професія, вік і стать – все це не має зараз ніякого значення. Родини не повинні втрачати когось із своїх членів, кров не має проливатися! Складемо зброю! Об’єднаємося заради майбутнього УКРАЇНСЬКОЇ України!

Слава Україні! Героям слава!



Наталія Крицкова, 2014
фото: Штурм Дніпропетровської ОГА, 20.02.14
Наталья

Наталья

Журналист

Добавить в избранное
Автор:
Наталья
Теги:

0 комментариев

Чтобы оставить комментарий нужно или зарегистрироваться