Просто актуально

Наталья, 745
Щоб нас поважали

Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності. Причини — і в обєктивних обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і в суб`єктивних (незацікавленість державних структур, втома громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). У багатьох сферах ми відкинуті назад навіть порівняно з кінцем 80-х років.
З метою політичного тиску на Україну активно використовуються застарілі, ще радянського походження, статистичні дані про національний склад населення України, — тоді коли демографічні дослідження останніх років засвідчують сталу тенденцію до зростання кількості осіб, що ідентифікують себе як українці.
Зразком політичної тенденційності може бути недавня заява Міністерства закордонних справ Росії про нібито утиски в Україні російської мови, яку міністерство, слідом за деякими російськими газетами, називає рідною мовою більш як половини українців. Крім фантазії авторів, тут спрацювало й елементарне змішування зовсім різних понять: рідна мова і мова повсякденного вжитку. Мільйони українців під тиском обставин справді користуються в суспільному, а часто й в приватному побуті російською, але рідною вважають українську і не мають наміру від неї відмовлятися. Навіть багато хто з тих, що нею не володіють, жалкують про це і хотіли б, щоб їхні діти не зазнали такої кривди. Це проблема, яку ще мають дослідити соціолінгвістика, лінгвопсихологія і педагогіка, — як і те явище, яке можна назвати вимушеною російськомовністю: коли люди, які добре володіють українською мовою і хотіли б нею користуватися, через різні зовнішні обставини не можуть цього зробити.
Аналізу потребує і поняття двомовності, яке у нас парадоксальним чином узяли на озброєння принципові одно мовники — ті, хто не знає і не хоче знати української мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами, власне і є двомовними, бо володіють і користуються обома мовами. Хочете двомовності — будь ласка: опановуйте й українську мову, а не розколюйте суспільство за мовною ознакою. Коли ж говорити про двомовність у ширшому аспекті, то треба бачити принципову різницю між білінгвізмом та ідеологічно запрограмованою двомовністю радянського типу, якій призначалася роль перехідного етапу до тріумфальної одномовності.
У зв`язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо національних меншин в Україні. Під цю категорію підводяться зовсім різні національні групи — як ті, які справді є субдомінантними і за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні національною меншиною, яка потребує захисту, є україномовні українці.
У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах.
Цей підхід полягає в поступовому створенні об`єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру привабливою і конкурентноспроможною на всіх рівнях. Зробити це непросто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці політологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив.
Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе.
(За І. Дзюбою)
Наталья

Наталья

Журналист

Добавить в избранное
Автор:
Наталья
Теги:

0 комментариев

Чтобы оставить комментарий нужно или зарегистрироваться