Найпрекрасніше міста

Наталья, 1287
Ви думаєте, вони просто продають? Зовсім ні! Це справжні творчі люди з величезною душею, невимовним внутрішнім світом та цікавими історіями. Хто вони? «Власники» місць на «Алеї художників» у Дніпропетровську.




Пастель, сепія, вугіль, олівець – усе це для роботи використовує Іван Іванович, будівельник за професією. Захоплюватися малюванням Іван почав ще з дитинства – з 1986 року. Зараз же, вийшовши на пенсію, віддає захопленню увесь свій час. На питання «чи багато замовлень отримує» художник негативно покачує головою. Пояснює він це тим, що зараз в країні збідніле населення і шедеври портретного мистецтва (чорно-білий – 200, а кольоровий – 300 грн) їм не по кишені. Тому цього тижня він побував у Криму.


До Валентини Миколаївни звертаються за родинним щастям. Вишиває рушники вона у третьому поколінні, а також вже вивчила цій справі своїх синів та доньку. Сама ж вишивати почала у дитинстві, старанно навчена цій справі бабусею. За професією Валентина – бухгалтер, проте зараз приділяє своєму «хобі», як сама вона зазначає «увесь вільний і не вільний час». Розповідає, що робіт продає небагато, але одразу ж пояснює, що просто так люди до неї не підходять, а лише ті, хто відчуває її енергію. Валентина Миколаївна – майстер, що перебуває у Спілці України. Кожна робота займає різну кількість часу. Це залежить від того, якої вона складності і «йде вона зараз чи ні». Але найперше правило майстрині – вона ніколи не працює заради грошей. Буває, підходить пара, замовляє рушник «на щастя», а видно, що жити разом довго не будуть(бо, наприклад, молода українка поспішає вийти заміж за іноземця, аби отримати громадянство), то таким парам часто буває відмовлено у вишивці. « А ще, я ніколи не вишиваю те, що мені не хочеться», — заявляє Валентина. Кожен рушник щось символізує, але від нього не залежить, скільки років проживе та чи інша пара. Бувало, 6 років, а бува, і 21 вже живуть. Те, що не можна наступати на візерунки пташок чи квітів на рушнику – забобони. Душу від рідної душі ніхто не відірве. Валентина Миколаївна має і власну історію кохання, адже 40 років тому їх з коханим розлучили, а зараз вони зійшлися знов…
Виконує майстриня замовлення і для горісполкому. Було й таке, що вишила сорочки для африканців, то, каже, їм це так личило! Працює Валентина в різних тонах, та головне – це робота для душі і від душі.



З першого погляду захоплюють картини у стилі постімпресіонізму Валерія Олексійовича. Займається малюванням він вже більше 50-ти років. Подорожує до Криму, та в Ялту його вже не пускають, там – лише «ялтинські». Зараз вже припинив виставляти свої роботи у галереї, адже, як він висловився, у країні криза. Раніше Валерій працював головним художником телебачення на 51 телеканалі, але каже, що зараз ця професія вже непотрібна, все замінила комп’ютерна графіка. Влітку майстер не виходив на алею, працював на дачі. А от його шедеври більше купляють у Києві, та й то на День міста. На питання «скільки часу займає написання однієї картини», Валерій відповідає – «по-різному. Потрібно писати швидко, як мій улюблений художник – Костянтин Коровін. Або як київський майстер – Микола Глущенко. Вранці він бере 4 холста, а увечері виходить з чотирма етюдами». Завершив нашу розмову Валерій такими словами: « Майстерня – це порятунок для художника від цього проклятого існування. Живопис – то є саме життя.»




Крицкова Наталія
фото зроблені мною у місті Дніпропетровськ
Наталья

Наталья

Журналист

Добавить в избранное
Автор:
Наталья
Теги:

2 комментария

avatar
0 +
Щось мені підказує, що дитинство Івана Івановича пройшло років на двадцять раніше вісімдесятих)
avatar
0 +
точно, это я с его слов писала, не проверила...))
Чтобы оставить комментарий нужно или зарегистрироваться